Культові споруди ногайців Приазовья.

Ногайці були останніми кочовиками, котрі з початку ХVII – по третю чверть ХVIII ст. займали більшу частину степового простору чорноморсько-азовського регіону, а згодом, унаслідок розгортання експансії Російської імперії та провадження нею землеробської колонізації, обмежилися перебуванням у кількох анклавних зонах – межиріччі Молочної та Берди, Буджаку та окремих районах степового Криму. Скорочення кочівницької ойкумени активізувало процеси седентаризації цієї номадної спільноти, що позначилося на всьому комплексі її матеріальної та духовної культури, включаючи й релігійні практики. Цей нарис націлений на відстеження головних ліній соціокультурної трансформації, що відбувалася на зламі ХVIII–ХІХ ст. у оселених біля р. Молочної ногайців і знайшла відображення в особливостях будівництва та використання культових споруд.

1. Кундровські татари (астраханські ногайці. – В. Г.). Х.-Г.-Ф. Гейслер. 1804. З альбому "Живописные описания обычаев, нравов и развлечений русских, татаров, монголов и других народов в Российской Империи”.

Як відомо, масова ісламізація тюркомовних кочовиків відбулася після 1312 р., коли золотоординський хан Узбек проголосив іслам державною релігією. Поширений на теренах Золотої Орди ханафітський мазхаб сунітського ісламу став важливим чинником консолідації ногайського етносу на основі кочового кипчацько-тюркського субстрату. Відтоді й до початку ХХ ст., за висновком А. Ярликапова, "іслам пройшов у них … еволюцію від суфійських форм до більш ортодоксальних; суфізм, зігравши головну роль в ісламізації ногайських племен, до ХІХ ст. зійшов зі сцени, поступившись місцем традиційному сунітському правовір’ю” [13, с. 42–43]. Можна погодитися з означенням цієї тенденції й щодо ногайців причорноморсько-азовського регіону, зокрема й стосовно тієї групи, що у 1790 р. була оселена в межиріччі Молочної та Берди [4, с. 156].

Релігійно-правове вчення імама Абу-Ханафи не наділяло мечеті значенням єдиного місця, де має здійснюватися мусульманський культ. Тож ханафітський мазхаб дозволяв кочовикам-ногайцям використовувати за релігійним призначенням не лише стаціонарні мечеті, але й різноманітні "святі місця”, розташовані поблизу їхніх кочовищ, а також чинити молитву у власній юрті чи просто неба.

У публікації Андрія Павлова 1842 р. про ногайців Кизлярського степу стверджувалося, що вони "не имеют мечетей, и не всегда заменяют вместо них кибитки. Молитвы свои произносят на открытом воздухе. Каждый из них выносит в летнее время на зеленую траву ковер, постелет его на ней; обмоет из кувшина холодною водою все члены своего тела, вытрется белым полотенцем и, поджав ноги, с приподнятыми руками произносит молитвы” [10, с. 23]. Той же самовидець писав, що свої молитви ці степові мешканці лише зрідка чинять за присутності мули; чоловіки моляться окремо від жінок, котрі промовляють молитву шепотом "за фіранкою”, що відокремлює жіночу половину юрти, втім після молитви вся сім’я разом сідає їсти. Однак узимку молитви відбуваються лише в юрті [10, с. 24].

2. Ногайці. Х.-Г.-Ф. Гейслер. 1804. З альбому "Живописные описания обычаев, нравов и развлечений русских, татаров, монголов и других народов в Российской Империи”.

Відтак, юрта правила не лише за житло, але й застосовувалися задля релігійних практик. За Н. Клеєманом, ногайська юрта "довольно изрядная и пространная, круглая и имеет в диаметре своем около 8 футов; перегородки, которые в вышину близь 4 футов, сделаны из широких столбов, которых толщина с хороший дюйм” [5, с. 71]. У ногайців існували два основних різновиди юрт: великі розбірні терме, що мали конусоподібний купол, та малі нерозбірні отав. Крім ординарних юрт, в яких зазвичай мешкала вся сім’я, існували ще й кунацькі – великі багато оздоблені юрти, вкриті білою повстю з узороччям. Отав також багато прикрашалися і використовувалися для шлюбної церемонії [8, с. 131–132]. Тож кунацькі терме та весільні отав, використовувані з особливої нагоди, були більшою мірою включені в релігійні практики, ніж ординарна кочівницька юрта.

Значне поширення серед астраханських ногайців культу святих місць – аулья або авліє – дає підстави для припущення про існування такого й серед приазовських ногайців. Аулья передусім пов’язувалося з місцем поховання певної людини, що вважалася святою; це, зокрема, могили дервішів, шейхів та інших прикметних своєю релігійністю осіб. Ці не надто шановані мусульманським духовенством місця (через явні ремінісценції поганства) були центром паломництва для хворих, а також тих, хто готувався до далекої дороги чи ризикованої виправи. Щовесни біля аулья влаштовувалися офіри й банкети – свято зиярат з роздачею біднякам м’яса офірного барана. Типове аулья відвідав у 1914 р. юртівський ногаєць Ібрагім Махмудов, рекрутований до армії. "Ми піднялися на невеликий пагорб, – писав він, – на вершині якого стоїть невеликий, побудований з саману сарай. На даху цієї святої хижі підняті на п’яти триметрових древках прапори з білої матерії”. Всередині була могила "святого”, біля неї килим і металева скриня, куди прочани клали гроші. В будинках інших аулья містилися запалені лампади, зображення перехрещених стріл та символи тотемістичного трибу [3, с. 85–92]. Крім того, відомо, що аулья інколи виконували функції тимчасових мечетів [11, с. 43].

3. Ногаєць і кримський татарин. Х.-Г.-Ф. Гейслер. Поч. ХІХ ст.

Зважаючи на вельми слабке заджерелення релігійних практик ногайців чорноморсько-азовського регіону в період аж до кінця ХVIII ст., маємо лишити питання про наявність у них культу аулья відкритим. Хоча є підстави для більшої аргументації щодо твердження про використання приазовськими ногайцями стаціонарних релігійних будівель, котрі лишилися від міст золотоординської доби. Зокрема мечетів, які згадуються у "Книге большому чертежу”, як-от: "А промеж Быка и Волчьих-вод, на Муравской дороге, мечеть татарская каменная”, чи "7 кешеней татарских мечетей” на правому березі Кінських Вод в 60 верстах від Дніпра [6, с. 98–99]. Зауважені "кешені” слід пов’язати з традиційним ногайським зимівником – кислав (в український вимові – кишло), тобто місцем, де розташовані стаціонарні господарські та (інколи) житлові приміщення, що використовуються протягом зимового сезону. Згадку про "7 кешеней татарских мечетей” пропонуємо витлумачити як указівку про зимовище семи кочових колективів – аулів, котрі використовували ці мечеті за культовим призначенням. Вочевидь, представники кожного аулу користувалися осібною мечеттю і не відвідували місця відправи культу представниками інших аулів. Так було чинили і оселені біля Астрахані кундровські ногайці, у яких було заведено, що представники одного родового віґалуження не ходили до мечеті іншого [9, с. 87]. Існування стаціонарних мечетів у кочових ногайців, зокрема, засвідчив Н. Клеєман, котрий описав "татарську” чамі (джамі) як невелику споруду, що стоїть на особливому місці, без мінарету, чотирикутну в плані, виготовлену на чверть з каменю (решту будівельного матеріалу, вочевидь, складала саманна цегла або турлук) і криту кривою черепицею [5, с. 72].

Таким чином, традиційна відправа релігійного культу ногайців була прилаштована до їх кочового побуту і не пов’язувалася з мечеттю як основним місцем здійснення належної для ісламу обрядовості. Втім її неодмінною умовою було знання кибли (у ногайській мові слово "кибла”, що позначає напрямок, в якому розташована Мекка і куди спрямовується молитва правовірних, має ще й утилітарне значення: "південь”). Цей напрямок визначався завдяки компасу – киблама; прикметно, що зображення цього предмету на могильних плитах ногайців степового Прикавказзя підкреслювало мусульманську релігійність похованих небіжчиків [13, с. 35]. Використання причорноморськими ногайцями пристроїв для точного визначення кибли засвідчено повідомленням Г.-Л. де Боплана, котрий стверджував, що кожен з "татар” завжди мав у кишені "квадрант” [2, с. 53].

4. Ногайські жінки. Schlatter Daniel. Bruchstücke aus einigen Reisen nach dem südlichen Rußland, in den Jahren 1822 bis 1828: mit besonderer Rücksicht auf die Nogayen-Tataren am Asowschen Meere – St. Gallen: Huber, 1830.

Восени 1804 р. російський уряд запровадив приставську адміністрацію для управління оселеними біля р. Молочної ногайцями і розпочав серію заходів, спрямованих на їх поступову седентаризацію. Рік згодом, керуючись прагненням заохотити кочовиків до осілості, міністр внутрішніх справ В. П. Кочубей запропонував державним коштом побудувати для них "в приличном и удобном месте мечеть, и подле нее дом для муллы, а также несколько домиков из сыраго кирпича для тех, кои на первый случай захотят во оных водворится”. Мечеть, будинок для мулли та кілька селянських хат цей урядовець пропонував спорудити "на манер татарских”, вочевидь маючи на увазі кримських татар [1, арк. 197, 198 зв., 206–206 зв., 207]. Тобто задля седентаризації цих мусульман-кочовиків православна монархія готова була піти на опікування будівництва ісламських культових споруд. Таврійський цивільний губернатор Д. Б. Мертваго, перейнявши від Кочубея тон культуртрегерського піклування про ногайців, додав від себе пропозицію крім мечетів та будинків для мулл побудувати біля них ще й школи для малолітніх ногайців. Втім, при цьому, зауважив: "мечети для ногайцов, и дома для духовных, кажется должны быть сообразны обстоятельствам и обичаям сих людей, следовательно не великолепны. В степном краю где все делается из землянаго кирпича, и покрывается землею, строении дорого стоить не могут” [1, арк. 208 зв.]. Відтак, погоджена цивільним губернатором і міністром внутрішніх справ формула: "мечети не должны быть, но сообразны обстоятельствам и обичаям сих людей” слугувала за принцип будівництва культових споруд ногайців, оселених біля річки Молочної.

До початку березня 1806 р. служби таврійського цивільного губернатора підготували креслення типового проекту комплексу мечеті, врахувавши досвід будівництва мусульманських культових споруд у степовій смузі Криму та Причорномор’я. Цей комплекс складався з власне мечеті, будинку для помешкання мулли й розміщення школи, а також мінарету, що розташовувався між ними [1, арк. 215, 223]. Зазначені креслення, в поєднанні з кошторисами будівництва, створюють уявлення про планування, розмір і матеріал, з якого споруджувалися ці будинки. Отже, мечеть мала в довжину 7 і в ширину 3 косових сажнів; для її будівництва передбачалося 10 000 од. цегли (вочевидь лампачевої, оскільки передбачалося використання 40 возів "землі” – вірогідно глини, з якої, в суміші з половою, традиційно виготовлявся лампач або саман), а також – ділової деревини для крокв, лат, стовпів, стінних сволоків і окремих сволоків для середини стіни, 1 дверей та 9 вікон з скляними шибками; покрівля влаштовувалася з очерету. Задля спорудження мінарету передбачалося 4 стовпи, 20 шалівок і 500 гвіздків для обшивки. Будинок мулли з школою мав у довжину 8 та в ширину 2, 5 косових сажнів, для його спорудження передбачалося 7 000 од. цегли, деревина для крокв, лат, сволоків (як і в випадку з мечеттю, останні розрізнялися: "стенные сволоки, на чем кроквы основаны”, і "в средину стены сволоки”); цей будинок мав 2 пічки з цегли, 3 дверей та 6 вікон зі скляними вікнами. Загальна вартість будівництва кожного комплексу складала 290 руб. 25 коп. [1, арк. 918–919]. З конфірмації імператора Олександра I, зробленій на тексті доповіді Кочубея 4 травня 1806 р., видно, що для будівництва "мечетей в ногайских селениях и домов, а также на покупку земледельческих орудий” з державної скарбниці надавалася сума в розмірі 12836 руб. 90 коп. [1, арк. 239].

5. Ногайська кухня. Schlatter Daniel. Bruchstücke aus einigen Reisen nach dem südlichen Rußland, in den Jahren 1822 bis 1828: mit besonderer Rücksicht auf die Nogayen-Tataren am Asowschen Meere – St. Gallen: Huber, 1830.

Отже, зазначене зовсім не є прикладом типово ногайської архітектури, як помилково вважав А. А. Шенніков, вважаючи будинки приазовських ногайців початку ХІХ ст. за прояв закономірного процесу осідання кочовиків, буцім зумовленого внутрішніми чинниками розвитку матеріальної культури [12, с. 54–61, 63–64]. Культові споруди приазовських ногайців (як і житлові будинки для них) зводилися, звісно, за зразками традиційної архітектури причорноморського степу, ще й із залученням праці самих же ногайців. Однак ці будівлі споруджувалися за типовим проектом, а відтак – мали відбиток уніфікації, передбаченої в кабінетах російських чиновників і далекої від того, що демонструє саморозвиток матеріальної культури степовиків. До рис накиненої від імперської влади уніфікації слід віднести і те, що ногайські поселення формувалися штучно, з привнесенням "ззовні” планувальної структури, в яку включалися й культові споруди. Ще одним штучним запровадженням стало введення російським урядом ієрархії для мусульманського духовенства за зразком православної церковної адміністративно-територіальної системи [13, с. 32]. Унаслідок цього мулла був прирівняний до священика, а муфтій – до єпископа, з чітким окресленням території кожного духовного "відомства”. Релігійне управління ногайськими поселеннями межиріччя Молочної та Берди очолював підмуфтій, що резидував у селищі Оймаут (Еммаут) і підпорядковувався кримському муфтію [7, с. 16].

6. Ногайський мурза. Schlatter Daniel. Bruchstücke aus einigen Reisen nach dem südlichen Rußland, in den Jahren 1822 bis 1828: mit besonderer Rücksicht auf die Nogayen-Tataren am Asowschen Meere – St. Gallen: Huber, 1830.

Джерела дозволяють простежити певну динаміку змін чисельності ногайських культових споруд у першій третині ХІХ ст. У жовтні 1806 р. ще тривало спорудження перших 6 мечетів і такого ж числа будинків для мулл [1, арк. 247–247 зв.]. На 1816 р. згадується, що кожне ногайське селище мало від 1 до 3 мечетей та кількох мулл; зокрема в селищі Актамгали, де мешкало 283 душі, було 3 мечеті та 18 мулл [14, с. 117]. У 1830-х роках у межиріччі Молочної та Берди було 11 мечетів з мінаретами і по одному молитовному будинку в кожному ногайському поселенні [7, с. 15].

Та на загал, запровадження "мечетного ісламу”, в комплексі з іншими седентаризаційними заходами, не змогло прищепити приазовським ногайцям схильності до осілого життя, так само як і лояльності до Російської імперії. Кожне загострення її відносин з Османською імперією супроводжувалася сплеском мухаджирських настроїв серед ногайців, що скінчилося, врешті-решт, їх масовим переселенням до Туреччини після Кримської війни.                                                                                                                                                                                                              Владислав Грибовський – кандидат історичних наук, докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН УкраЇни.             із сайту: www.historians.in.ua